Міжнародне право прав людини

Конвенція проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання

I. Вступ 🔗

Конвенція проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання (КПК) була прийнята Генеральною Асамблеєю Організації Об’єднаних Націй (ООН) 10 грудня 1984 року. Вона набула чинності 26 червня 1987 року.1 Комітет проти катувань стежить за дотриманням Конвенції державами. 2

Примітка для читачів(-ок)
Для більш детального огляду повноважень Комітету проти катувань та інших міжнародно-правових механізмів забезпечення виконання зобов'язань державою за КПК, будь ласка, зверніться до глави "Ратифікація та виконання міжнародних договорів" розділу "Міжнародне право у галузі прав людини".

I.1 Визначення поняття “катування” та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання відповідно до КПК🔗

Відповідно до статті 1, “катування” означає будь-яку дію, якою особі навмисне заподіюються сильний біль або страждання, фізичне чи моральне, задля:

  • отримання від неї або від третьої особи певні відомості чи зізнання;
  • покарання її за дії, які вчинила вона або третя особа чи у вчиненні яких вона підозрюється;
  • залякування чи примушування її або третьої особи;
  • з будь-якої причини, “що ґрунтується на дискримінації будь-якого виду”.

Інші цілі повинні мати щось спільне з щойно переліченими.

Такий біль або страждання має бути заподіяний “державними посадовими особами чи іншими особами, які виступають як офіційні, чи з їх підбурювання, чи з їх відома, чи за їх мовчазної згоди”. Катуванням не вважається біль або страждання, що виникають “лише внаслідок законних засобів впливу чи покарання, невіддільні від цих засобів чи спричиняються ними випадково.”3 Таким чином, катування складається з чотирьох елементів:

  1. Значний біль і страждання, чи то фізичний, чи психологічний, завданий потерпілому/-ій;
  2. Умисел завдання болю або страждань;
  3. Намір або мета завдати болю або страждань;
  4. Завдання болю або страждань державними посадовими особами чи іншими особами, які виступають як офіційні, чи з їх підбурювання, чи з їх відома, чи за їх мовчазної згоди.

Значний біль або страждання не завжди можна оцінити об’єктивно. Все залежить від негативних фізичних та/або психологічних наслідків, які насильство чи жорстоке поводження може мати для кожної людини, “беручи до уваги відповідні обставини кожної справи, включаючи характер поводження, стать, вік і стан здоров’я та вразливість потерпілої особи, а також будь-який інший її статус чи обставини”.4 Спеціальний доповідач ООН з питань катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження чи покарання також запропонував державам взяти до уваги соціальне становище постраждалих, дискримінаційні чинники, що сприяють закріпленню гендерних стереотипів і поглиблюють страждання, а також довгостроковий вплив на фізичне і психологічне благополуччя потерпілих, інші права людини та їхню здатність реалізовувати свої особисті прагнення.5

На думку Спеціального доповідача, елемент наміру завжди присутній у випадках насильства щодо жінок, якщо може бути доведено, що такі дії є гендерно орієнтованими (“оскільки таке насильство за своєю суттю є проявом дискримінації”). Більше того, якщо можна об’єктивно встановити, що те чи інше діяння мало певну мету, “можна припускати наявність умислу”. 6

Хоча більшість потерпілих від сексуального насильства є жінками, ця норма поширюється на осіб будь-якої статі. Гендерно зумовлене насильство “може бути скоєне проти будь-якої особи через її стать та соціально сформовані гендерні ролі”, включаючи жінок, дівчат, лесбійок, геїв, бісексуалів і трансгендерів, представників сексуальних меншин, небінарних людей, а також чоловіків і хлопців.7 Як зазначає Спеціальний доповідач, “елементи наміру та умислу у розумінні поняття катування завжди мають місце, якщо діяння є гендерно орієнтованим або вчиняється проти осіб на підставі їхньої статі, гендерної ідентичності, сексуальної орієнтації, яка відповідає дійності, або є припущеною, невідповідність соціальним нормам, що стосуються статі чи сексуальності”.8 Комітет підкреслив, що елементи умислу та наміру статті 1 “не передбачають проведення суб’єктивного вивчення мотивів злочинців, а скоріше повинні бути об’єктивним оцінюванням за конкретних обставин”.9

У той час як деякі форми сексуального насильства можуть стосуватися “жорстокого, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання” (“жорстоке поводження”), а не катування, ґендерно чутливий підхід пропонує оптику розгляду “порушень, що стосуються жінок, дівчат, лесбійок, геїв, бісексуалів і трансгендерів” як катувань, якщо вони містять усі елементи цього злочину, замість того, щоб зводити їх тільки до жорстокого поводження.10 Порушенням КПК також вважається кваліфікація діяння виключно як “жорстокого поводження” за наявності складових “катування”. 11

Жорстоке, нелюдське або таке, що принижує гідність, поводження не визначені в КПК, яка лише стверджує, що таке поводження не є катуванням і “вчиняється державною посадовою особою чии іншими особами, які виступають як офіційні, або з їх підбурювання, або з їх відома чи мовчазної згоди”. Тим не менш, Комітет доклав чимало зусиль, аби підкреслити важливість викорінення державами жорстокого поводження (див. зобов’язання III.1 і III.4).

Примітка для читачів(-ок)
Усі зобов'язання, викладені в цьому розділі, застосовуються до сексуального насильства, пов'язаного з конфліктом, яке є формою катування або жорстокого поводження.

Що стосується вимоги щодо вчинення катування та жорстокого поводження державною посадовою особою, то дії поза межами прямого державного контролю не обов’язково виходять за межі сфери захисту, передбаченої КПК.

Як зауважив Спеціальний доповідач, формулювання “з підбурювання, з відома чи мовчазної згоди державної посадової особи чи іншими особами, які виступають як офіційні, явно розширює зобов’язання держави і на приватну сферу та має тлумачитися як таке, що стосується нездатності держави захистити осіб, які перебувають під її юрисдикцією, від катувань та жорстокого поводження, вчинених приватними особами”. 12 Аналогічно, Комітет встановив, що держави повинні розслідувати та переслідувати всі випадки сексуального та гендерно зумовленого насильства, зокрема тих, до яких причетні державні органи або інші суб’єкти, за дії або бездіяльність яких держави несуть відповідальність відповідно до Конвенції.13

I.2 До яких форм сексуального насильства застосовується КПК?🔗

Усі форми сексуального насильства, згадані у Вступі до цього Посібника, можуть прирівнюватися до катувань чи жорстокого поводження.14 Зокрема, Комітет часто посилається на свій практичний принцип, згідно з яким зґвалтування – це “заподіяння сильного болю і страждань, вчинене з низкою неприпустимих намірів, включаючи проведення допиту, залякування, покарання, здійснення розправи, приниження і дискримінацію за ознакою статі”.15

Комітет також встановив, що сексуальне насильство у місцях позбавлення волі (включаючи дотики, перевірку цноти, примусове оголення, інвазивні огляди, словесні образи та приниження сексуального характеру),16 як правило, є порушенням КПК. Місця примусового утримання створюють атмосферу безправ’я, де одна людина має повну владу над іншою, як, наприклад, у місцях позбавлення волі, і поняття згоди там не може бути застосованим.17 Те саме можна віднести до “побиття та ураження електричним струмом статевих органів”, “погрози зґвалтуванням” та сексуальних домагань.18 Важливо зазначити, що сексуальне насильство з боку поліції є катуванням, “навіть якщо воно здійснюється за межами спеціальних місць позбавлення волі”, доки потерпіла особа перебуває під фізичним контролем представників влади.19

I.3 Коли сексуальне насильство вважається пов’язаним з конфліктом?🔗

Те, чи пов’язане сексуальне насильство з конфліктом, не впливає на застосування КПК. Деякі держави наполягали на тому, що КПК не може застосовуватися під час збройного конфлікту оскільки право збройного конфлікту є lex specialis (тобто, єдиний закон, що регулює конкретну правову ситуацію).20

Комітет роз’яснив, що КПК застосовується “в будь-який час, як у мирний, так і під час воєнного чи збройного конфлікту”, на будь-якій території, що перебуває під юрисдикцією держави, і за умови, що застосування положень КПК не суперечить жодному іншому міжнародному зобов’язанню.21 Це важливо з огляду на той факт, що випадки сексуального насильства часто не обмежуються районами збройного конфлікту, а можуть відбуватися по всій країні.22

II. Нормативно-правова база 🔗

Примітка для читачів(-ок)
Для більш детальної інформації щодо повноважень та питань обов'язковості роботи Комітету див. розділ "Міжнародне право прав людини", підрозділ "Вступ", а також розділ "Вступ", підрозділу "Методологія".

III. Зобов’язання 🔗

Попередження🔗

III.1 Держави повинні криміналізувати СНПК🔗

III.2 Держави повинні забезпечити застосування КПК на своїй території та на територіях, що підпадають під їхню юрисдикцію🔗

III.3 Держави повинні протидіяти СНПК, вчиненому приватними особами🔗

III.4 Держави не повинні висилати, повертати (“refouler”) чи видавати будь-яку особу іншій державі, якщо існують серйозні підстави вважати, що такій особі може загрожувати небезпека постраждати відСНПК🔗

III.5 Особливого захисту від СНПК потребують особи та групи, які є вразливими внаслідок дискримінації або маргіналізації🔗

III.6 Спеціальний захист затриманих осіб від СНПК🔗

III.7 Держави повинні інформувати своє населення про СНПК 🔗

III.8 Держави повинні здійснювати моніторинг заходів, вжитих для подолання СНПК, та звітувати про них Комітету🔗

III.9 Держави повинні контролювати торгівлю зброєю🔗

III.10 Держави повинні визнати повноваження Комітету на розгляд індивідуальних скарг та зобов’язані ратифікувати інші інструменти міжнародного права🔗

III.11 Держави повинні співпрацювати з міжнародними організаціями для викорінення СНПК🔗

III.12 Держави повинні створити національні превентивні механізми (НПМ) для подолання СНПК🔗

Правосуддя та підзвітність🔗

III.13 Держави повинні створити неупереджені та ефективні механізми розгляду скарг, що стосуються СНПК🔗

III.14 Держави повинні розслідувати випадки СНПК🔗

III.15 Держави повинні забезпечити кримінальне переслідування злочину СНПК🔗

III.16 Держави повинні забезпечити потерпілим та постраждалим від СНПК доступ до правосуддя🔗

III.17 Держави, чиє рішення про повернення осіб було поставлено під сумнів відповідно до статті 22, повинні надати таким особам гарантії безпеки🔗

Гуманітарне реагування🔗

III.18 Держави повинні надавати постраждалим від СНПК належну допомогу🔗

Відшкодування🔗

III.19 Держави зобов’язані забезпечити відшкодування постраждалим та потерпілим від СНПК🔗